За різними джерелами, 30 серпня 2025 року на вулиці Єфремова у Львові вісьмома пострілами вбили чинного народного депутата Андрія Парубія. Йому було 54 роки. На той момент він не очолював ні парламент, ні Раду національної безпеки і оборони, але залишався членом комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки. За інформацією, що поширюється, 1 жовтня 2025-го президентом підписано указ про присвоєння йому звання Героя України посмертно.

Андрій Парубій біографія часто зводиться до двох картинок — Майдану і крісла спікера. Для полтавського читача важливіше інше: як людина з місцевої ради Львівщини опинилася в центрі рішень, від яких залежали мобілізація, добровольчі батальйони, децентралізація громад і мовний закон у школах та міських службах. Ці рішення доходили до Полтави не через мітинги, а через закони, укази й штабну роботу.

Нижче — не портрет «цікавої особистості», а розбір кар’єри: хто ухвалював рішення, якою була реальна роль посад і де біографія обростає чутками.

1. Походження та формування

Андрій Володимирович Парубій народився 31 січня 1971 року в Червонограді Львівської області (з 2024-го місто має назву Шептицький). Родина зберігала пам’ять про Українську галицьку армію й УПА; родичів виселяли до Сибіру. Це не «деталь для колориту», а середовище, у якому він рано зайшов у політику як у боротьбу за державність, а не як у кар’єру чиновника.

У 1994 році закінчив історичний факультет Львівського університету, у 2001-му — аспірантуру Львівської політехніки за спеціальністю політологія та соціологія. Ще студентом, у 1988-му, очолив молодіжне товариство «Спадщина». У 1990-му, у 19 років, став депутатом Львівської обласної ради — одним із наймолодших у країні на той момент. За організацію несанкціонованих мітингів його затримували.

У 1991 році разом з Олегом Тягнибоком був серед засновників Соціал-національної партії України, яку 2004-го перейменували на ВО «Свобода». У 1994–1998 роках працював депутатом Львівської міської ради, у другій половині 1990-х керував товариством «Патріот України». У 2004-му він відійшов від цієї лінії й перейшов до «Нашої України». Від результату цього кроку залежало, чи залишиться він регіональним націоналістом, чи увійде в загальнонаціональну політику.

Поширене уявлення, ніби Парубій «усе життя був людиною «Свободи»», не відповідає хронології. Партійну оболонку він змінював кілька разів: «Наша Україна», «Фронт змін», «Батьківщина», «Народний фронт», з 2019-го — «Європейська солідарність». Сталим залишався не бренд, а ставка на сильну державу й дистанцію від Росії.

2. Роль у Помаранчевій революції та далі

У листопаді–грудні 2004 року Парубій був комендантом Українського дому в Києві — фактично відповідав за порядок і логістику одного з ключових штабів протесту. Це вже не мітинг на площі, а організація наметів, чергувань і захисту приміщення. За участь у тих подіях його відзначили пам’ятним знаком учасника Помаранчевої революції.

До і після рішення 2004 року картина різна. До нього він був львівським депутатом із радикальним партійним минулим і обмеженим виходом на Київ. Після — публічним організатором загальнонаціонального протесту, якого 2007-го обрали народним депутатом VI скликання від блоку «Наша Україна — Народна самооборона». Зміна сталася не через зміну поглядів на Росію, а через входження в ширшу коаліцію після фальсифікацій виборів.

У 2012–2014 роках він уже депутат VII скликання від ВО «Батьківщина». З кінця листопада 2013-го став комендантом Євромайдану й керівником Самооборони Майдану: розподіляв сотні, чергування, охорону наметового містечка. У ніч на 22 лютого 2014-го заявив, що самооборона контролює урядовий квартал — Верховну Раду, Кабмін, Адміністрацію президента, МВС. Саме ця роль, а не партійний список, зробила його фігурою, яку призначили на безпекову посаду одразу після втечі Віктора Януковича.

3. Секретар Ради національної безпеки і оборони

Рада національної безпеки і оборони — це не окрема армія і не Генштаб. Це координаційний орган при президентові: збирає силовиків, готує рішення з оборони, розвідки й внутрішньої безпеки, які потім оформлюють указами. Секретар РНБО не командує фронтом. Він зшиває розрізнені служби в один порядок денний. Указ виконавця обов’язків президента Олександра Турчинова № 165/2014 від 27 лютого 2014 року призначив Парубія саме секретарем, а не «головою» ради: головою РНБО за Конституцією є президент.

Механізм можна порівняти з диспетчерською на вокзалі під час аварії: диспетчер не веде потяг, але без нього колії не розходяться. Аналогія зупиняється там, де починається політика: секретар не може нав’язати президентові стратегію, якщо глава держави обирає інший темп війни чи перемир’я.

На його каденцію припали анексія Криму й початок бойових дій на Донбасі. Завдання були практичні: зібрати залишки армії після років занепаду, легалізувати добровольчі формування, налагодити координацію між МВС, Міноборони й місцевою владою. 7 серпня 2014 року він подав у відставку. Причини публічно не коментував; пізніше в українських ЗМІ, зокрема в матеріалах BBC News Україна, відставку пов’язували з розбіжностями щодо мирного плану Петра Порошенка. Президент подякував за роботу й підписав указ про звільнення того ж дня.

Від результату на цій посаді залежало не «ім’я в історії», а те, чи з’явиться в держави хоч якийсь штабний контур у перші місяці війни. Для Полтавщини це означало набір у добровольчі підрозділи, перші хвилі мобілізації й логістику допомоги фронту з області, а не лише новини з Києва.

4. Парубій і військові конфлікти: 2014–2022

Після РНБО він не зник із безпекового контуру. У вересні 2014-го увійшов до Військової ради партії «Народний фронт» разом із командирами добровольчих батальйонів. На позачергових виборах того ж року пройшов до парламенту четвертим номером списку. Далі вплив ішов уже не через укази секретаря, а через закони, бюджет оборони й політичний тиск на Банкову.

У грудні 2014-го він публічно відмовився від державної охорони, посилаючись на попередження розвідки про підготовку замаху ще з часів Майдану й РНБО. Це рішення пояснює пізнішу вразливість: політична фігура національного рівня ходила містом без постійного кортежу. Критика на його адресу в ті роки стосувалася не «зайвої м’якості», а навпаки — жорсткої лінії щодо Мінських домовленостей, які він вважав безперспективними, бо Росія їх не виконуватиме.

У 2014–2022 роках його роль була подвійною. Як законодавець і колишній секретар РНБО він підтримував курс на НАТО, нарощування війська й обмеження російського впливу в церкві, мові та медіа. Як політик опозиції після 2019-го він уже не сидів у диспетчерській війни, але лишався в комітеті безпеки. Повномасштабне вторгнення 2022 року застало його депутатом IX скликання, а не членом Ставки. Приписувати йому оперативне командування після серпня 2014-го — поширена помилка: після відставки з РНБО він впливав на оборону опосередковано, через парламент і публічну позицію.

5. Посади у Верховній Раді й кінець кар’єри

4 грудня 2014 року 313 депутатів обрали Парубія першим заступником голови Верховної Ради. 14 квітня 2016-го, після переходу Володимира Гройсмана в прем’єри, його обрали головою парламенту: «за» проголосували 284 депутати. На цій посаді він працював до 29 серпня 2019 року.

Спікер не «продає» закони в побутовому сенсі. Він ставить питання на голосування, підписує ухвалені акти й передає їх президенту. Без цього підпису закон не рухається далі. За VIII скликання, яке він очолював частину каденції, парламент ухвалив 987 законів і кодексів — цифру Парубій озвучив на закритті сесії. Серед рішень цього періоду — продовження децентралізації, парламентське звернення щодо Томосу для Православної церкви України, закон про державну мову, який він підписав 14 травня 2019 року після зняття блокувальних постанов.

У серпні 2019-го він склав повноваження спікера, але політику не залишив. Пройшов до Ради IX скликання від «Європейської солідарності» й працював там до дня вбивства. Слідство кваліфікувало напад як умисне вбивство державного діяча; СБУ завершила досудове розслідування 11 березня 2026 року й передала справу до суду. Підозрюваний — львів’янин Михайло Сцельніков; обвинувачення пов’язує злочин із роботою російських спецслужб. Судовий розгляд на осінь 2026-го триває, вирок ще не винесено.

Що це означає для мешканців

Для Полтави біографія Парубія — не львівська хроніка. Децентралізація, яку парламент проводив у роки його спікерства, змінила, як громади області розпоряджаються школами, дорогами й частиною податків. Мовний закон торкнувся вивісок, комунальних служб і навчання. Рішення 2014 року щодо добровольців і мобілізації визначили, хто з області пішов на фронт у першу хвилю. Безпекова лінія, яку він обстоював, пояснює, чому політики такого профілю лишаються цілями навіть без високої посади.

Практичне правило просте. Коли в новинах з’являється прізвище колишнього секретаря РНБО чи спікера, варто дивитися не на партійний ярлик, а на конкретну посаду в конкретний місяць: хто підписував указ, хто ставив закон на голосування, хто вже не мав важелів. Саме так відсікаються чутки на кшталт «він керував усією війною» або «пішов з політики у 2019-му».

Межа цієї розповіді очевидна. Біографія не замінює архів РНБО і не дає відповіді, як саме голосував кожен полтавський депутат за кожен оборонний закон. Суд у справі про вбивство ще не сказав останнього слова, тож версію слідства варто читати як обвинувачення, а не як вирок.