У Полтаві ім’я Володимира Ульянова довго стояло на табличках і в розмовах. Вулиця Леніна стала вулицею Небесної Сотні у травні 2016 року за розпорядженням голови облдержадміністрації. Ленінський район перейменували на Подільський. Бронзову фігуру на площі зняли 21 лютого 2014 року; сквер відтоді живе іншою пам’яттю. Частина мешканців і далі каже «на Леніна», коли пояснює маршрут до бібліотеки чи зупинки.

Закон про декомунізацію 2015 року прибрав прізвище з офіційних адрес, але не з родинних історій і старих квитанцій. Для полтавця, який розбирає папери бабусі або слухає, як сусід називає вулицю по-старому, корисно знати не гасла з підручника, а дрібниці побуту. Нижче — добірка ленін цікаві факти про родину, роботу до 1917-го, житло, звички й слова, які часто читають навпаки.

Мова про Володимира Ілліча Ульянова (1870–1924). Політичних оцінок тут немає: лише те, що перевіряється листами, поліцейськими справами й спогадами близьких.

Сімейні деталі близьких

Народився 22 квітня 1870 року в Симбірську в родині Іллі Ульянова, інспектора народних училищ. Удома його звали Володею. Батько вислужив дворянство службою в освіті; мати Марія Бланк знала мови, грала на фортепіано й учила дітей читати. Літо родина проводила в Кокушкіні: прогулянки, сад, пізніше полювання. Це не «хата бідняка», як іноді малюють шкільні перекази, а дім провінційного чиновника з книжками й чітким розкладом.

У січні 1886-го батько помер від крововиливу в мозок. У травні 1887-го старшого брата Олександра стратили за участь у змові проти імператора. Після цього місцеве товариство відсахнулося від Ульянових. Мати продала симбірський дім і далі тримала сім’ю на пенсію та відсотки. Володимир роками писав їй не про політику, а про здоров’я, кімнати й погоду. Близькі згадували, що матір він називав святою; побачити її в останні роки життя майже не вдавалося — вона померла 1916-го, коли він був у швейцарській еміграції.

Найближчою в дитинстві була сестра Ольга; вона померла молодою. Молодші Дмитро й Марія пізніше допомагали в підпільній роботі. 10 липня 1898 року в церкві села Шушенське він повінчався з Надією Крупською. Шлюб був потрібен, щоб влада дозволила їй переїхати до нього із заслання в Уфі. Обручки, за спогадами засланців, зробили з мідного п’ятака. Далі роками поруч жила й мати Крупської Єлизавета — типова емігрантська «комуна» з трьох дорослих у найманій кімнаті.

Робота до революції

Після страти брата його виключили з Казанського університету за студентський протест. Юридичний курс склав екстерном у Санкт-Петербурзі 1891 року й отримав диплом першого ступеня. Коротко працював помічником присяжного повіреного в Самарі: дрібні цивільні справи, а не «вождь із гімназії». Псевдонім «Н. Ленін» з’явився в друці наприкінці 1901-го. Сам він пояснення не лишив. Родина пов’язувала прізвище з річкою Леною; інша версія — із чужим паспортом Миколи Леніна. Обидві залишаються припущеннями.

У квітні 1902-го в Лондоні він підписався як Якоб Ріхтер і просив квиток до читальної зали Британського музею, «щоб вивчати земельне питання». Квиток № A72453 видали 29 квітня. Там він проводив пів дня з каталогами, а газету «Іскра» друкували на Clerkenwell Green. Німецьку, французьку й англійську він читав сам; польську й італійську вчив пізніше. Це був ремесло публіциста в еміграції, а не кабінет міністра.

Житло в різні роки

Власного житла він не мав. Симбірський будинок належав батькам. У сибірському Шушенському (1897–1900) жили в селянській хаті: листування, полювання на качок, ковзанка на річці, яку розчищали разом із сусідами. Після заслання — низка найманих кімнат у Пскові, Мюнхені, Женеві, Парижі, Кракові, Берні й Цюриху.

У Лондоні 1902–1903 років знімали перший поверх на Holford Square у вдови за один фунт на тиждень. Їли вівсянку, варену картоплю й чай, вчасно платили й гладили хатню кішку. У Берні за сімнадцять місяців змінили чотири адреси: одну господиню не влаштувало денне світло лампи, іншу — що мешканці не ходили до церкви. У Цюриху 1916–1917-го кімната була на Spiegelgasse 14, у будинку шевця Тітуса Каммерера. З вікна тягнуло ковбасним цехом. Швейцарський національний музей описує той ранок 15 березня 1917-го так: поношене пальто, грубі черевики роботи господаря й коротка дорога до вітрин «Neue Zürcher Zeitung», де він прочитав про падіння монархії.

Джерело: спогади Надії Крупської та матеріали Swiss National Museum про цюрихський період 1916–1917 років.

Щоденні звички

Розклад був жорсткий. У гімназії сам вставав о сьомій, повторював уроки до сніданку. Пізніше в бібліотеках міг сидіти до закриття. Крупська згадувала вівсянку, яку вона часто припалювала, і шоколадку раз на тиждень — єдину «розкіш» прогулянки на Zurichberg. У Парижі їздив велосипедом і важко переживав крадіжку велосипеда. Шахи грав годинами; одного разу крізь сон кричав про хід конем.

Читав швидко: Тургенєв, Толстой, роман Чернишевського «Що робити?» ще з молодості. Звичайні музеї його втомлювали; виняток — довідковий відділ лондонської бібліотеки. Курив коротко в казанські роки й кинув після зауваження матері — вже остаточно. Любив гори й довгі піші маршрути. Полювання було швидше приводом вийти з кімнати: сестра Анна писала, що терпіння стрільця в нього бракувало.

Поширена помилка виглядає так: у розмові на зупинці чи в коментарі під старим фото кажуть, ніби «Ленін» — справжнє прізвище бідного робітника, який усе життя провів у бараку. З цього виростає хибна адреса в голові: людина з бронзи нібито не мала ні диплома, ні рахунків за кімнату. Насправді прізвище було Ульянов, диплом юриста — 1891 рік, а житло — наймане, тісне, з розкладом оплати. Правильно дивитися на квитанцію й лист, а не на постамент.

Що означали відомі формули

«Що робити?» 1902 року — не абстрактний заклик «зробити революцію завтра». Книжка пропонувала конкретний механізм: одна загальноросійська газета як нитка, що зшиває розрізнені гуртки. Історик Ларс Лі в дослідженні «Lenin Rediscovered» наполягає: текст написано в логіці тодішньої європейської соціал-демократії, а не як інструкцію «інтелігенти замість робітників». Газета мала дати спільну мову комітетам, які інакше не чули одні одних.

Це схоже на один міський інформаційний листок для всіх будинкових комітетів Полтави: поки його розносять, з’являється спільний порядок денний. Аналогія обривається там, де за листок беруться жандарми — тоді «нитка» стає справою конспірації, а не оголошенням на під’їзді.

«Мир, земля, хліб» у квітні 1917-го були трьома побутовими вимогами: вихід із війни, земля селянським комітетам, продовольство містам. «Вся влада Радам» означала передачу повноважень радам робітничих, солдатських і селянських депутатів, а не будь-якій особі на балконі. Формули згодом відірвали від дати й місця; без дати вони звучать як універсальний напис на стіні, хоча писалися під конкретний тиждень дефіциту й фронту.

Що це означає для мешканців

Для полтавця ці деталі потрібні там, де стара назва ще живе в мовленні. «На Леніна» в розмові з водієм маршрутки — це вулиця Небесної Сотні від Європейської до проспекту Миру, з бібліотекою й колишньою площею монумента 1960 року. Розуміння, що за прізвищем стояла людина з рахунком за кімнату й розкладом бібліотеки, зменшує плутанину в родинних паперах 1960–1980-х, де адреса ще радянська.

Добіркою зручно користуватися як словником дрібниць: коли в школі знову спливе прізвище, коли в архіві ЖЕКу трапиться старий бланк, коли сусід пояснює дорогу «як раніше». Критерій простий — дата, адреса, документ. Якщо факту немає в листі, квитку чи метриці, його краще не добудовувати з анекдота.

Застереження таке: спогади сестер і Крупської писалися в різний час і під різним тиском цензури; окремі побутові сцени розходяться в деталях. Де немає згоди джерел, залишається пробіл, а не «сімейна таємниця з екскурсії».